У траві, на галявинах, узліссях у тихі теплі ночі загоряються зеленкуваті вогники.
Рідко, але можна побачити, як деякі, не найяскравіші вогники, блимаючи, перелітають і падають у траву.
Це самці світлячків, маленькі руді жучки, що шукають самок. Малорухомі вогники на землі – самки світлячків. Ночами сидять вони й світяться.
 Коли самці поблизу, ліхтарики самок горять особливо яскраво.
Якщо посадити у скляну пробірку, хоча б від таблеток, окремо самця і самку, покласти пробірки з полоненими жучками поряд на траву так, щоб вони могли бачити одне одного, а потім покласти на деякій відстані, то ви помітите, що самка в першому випадку світиться значно яскравіше. Вона навіть піднімає кінчик черевця догори, щоб було краще видно вогник.
Тут, на кінці черевця, шляхом біохімічних процесів особлива речовина, люцифераза, примушує з’єднуватися з киснем іншу речовину – люциферин. Відбувається окислення, тобто повільне горіння, і в маленькій лабораторії світлячка народжується світло.
Живуть світлячки в траві, під опалим листям, у кущах. Харчуються вони рослинами, які гниють, та дрібними тваринами.
Через кілька тижнів з відкладених світлячками яєць з’являються на світ великі личинки, чорні з жовтими плямами. Вони ще більше схожі на черв’яків, ніж навіть самки. Вдень личинки ховаються під камінням, під корою трухлявих дерев, шукаючи там маленьких слимаків, якими годуються. Тут вони перезимовують, а наступної весни з личинок розвиваються дорослі світлячки. Личинки світлячків теж світяться в темряві. Не так добре, як самки, та все ж таки світяться. Світяться навіть яйця світлячків – така вже це «яскрава» сімейка!
|
